Восени 1941 року Ленінград опиняється в кільці групи армій «Північ» Вермахту та фінських військ. Гітлер не хоче брати місто штурмом: він має намір заморити його голодом і стерти з лиця землі. 8 вересня 1941 року, коли наземне оточення завершується, запалювальні бомби знищують Бадаєвські склади, де згоряють кілька тисяч тонн борошна й цукру. Близько 3 мільйонів цивільних, серед них сотні тисяч дітей, опиняються в пастці перед зимою.
Керівництво міста спирається на Андрія Жданова, першого секретаря обласного комітету партії, та Військову раду фронту. До облоги взимку ніхто не готувався, запаси вичерпуються, і хлібну норму знижують ступенями. 20 листопада 1941 року вона сягає найнижчої позначки: хліб стає майже єдиною їжею, на 50–60 % він складається з домішок целюлози, висівок і соснової тирси. Хлібна картка буквально вирішує, хто житиме, а хто помре.
Карткова система поділяє населення на ієрархічні категорії. Лишається визначити логіку цієї ієрархії: віддати найбільшу частку робітникам збройової промисловості та солдатам фронту, ризикуючи пожертвувати тими, хто не працює на оборону? Захистити передусім дітей? Чи запровадити однакову норму для всіх, навіть якщо це ослабить тих, від кого залежить військове виживання міста?
Радянська влада віддала перевагу робітникам військової промисловості та збройним силам. Від 20 листопада 1941 року фізичні працівники отримували 250 грамів хліба на добу, а службовці, утриманці та діти до 12 років — лише 125 грамів, найнижчу норму. Смертність різко зросла: наприкінці грудня 1941 року щодня від голоду вмирало близько 3 000 людей. Постачання надійшло не від союзних конвоїв, а «Дорогою життя» по замерзлому Ладозькому озеру, відкритою 22 листопада 1941 року, якою вдалося вивезти частину цивільних і доправляти хоч мізерну кількість продовольства. Блокада тривала майже 900 днів; за різними оцінками, загинуло від приблизно 800 000 до 1 мільйона цивільних, здебільшого від голоду.
T09-016