— близько 800 сенегальських стрільців і 200 французьких офіцерів та унтер-офіцерів — під командуванням підполковника Роже Бофрера входить до числа останніх частин, які з 1 по 4 червня 1940 року утримують оборонний периметр Дюнкерка. Його завдання — стримувати Вермахт, доки останні евакуйовані проходять через молі, у завершальній фазі операції «Динамо».
Бої навколо Брей-Дюна, Зюйдкота й форту Дюн запеклі. 4 червня перед світанком до Бофрера надходить наказ евакуювати останніх людей. Але сенегальських стрільців британські кораблі не беруть на борт першими: вони пропускають спершу власні війська, а потім командний склад.
Бофрер знає, що полон загрожує тим, хто залишиться на березі, і знає, з якою жорстокістю Вермахт поводиться з колоніальними військами. У цю мить він має вибрати: сісти на корабель разом із командним складом і зберегти командування для майбутнього або залишитися зі своїми сенегальськими стрільцями й розділити їхню долю.
Бофрер залишається зі своїми сенегальськими стрільцями залишаючись вірним своїм людям: він проводить 5 років у полоні (офіцерський табір Офлаг IV-D). Побоювання справджується: у наступні дні Вермахт убиває сотні африканських полонених керуючись нацистською расовою ієрархією. У районі Дюнкерка, як і деінде в червні 1940 року, німецькі підрозділи розстрілюють африканських полонених — це системний расизм щодо колоніальних військ. Найкраще задокументований випадок — різанина в Шасселе (19–20 червня 1940 року, біля Ліона), де німецькі війська з полку «Гросдойчланд» і дивізії СС «Тотенкопф» розстрілюють десятки полонених стрільців; їм присвячено меморіал — «Сенегальську тату». Загальна кількість стрільців, убитих поза боєм у травні–червні 1940 року, за оцінками істориків, становить від 1 000 до 3 000. Бофрер переживає полон, після війни свідчить про пережите й помирає 1968 року.
T04-002