Від зустрічі в Монтуарі в жовтні , віце-голова Ради міністрів і призначений наступник Петена, веде політику колаборації з Німеччиною. Але значна частина оточення маршала його ненавидить, докоряючи йому брутальним стилем, схильністю до таємності й німецькою орієнтацією. У Віші множаться придворні інтриги.
Розбіжність набуває конкретних обрисів навколо символічного жесту: повернення до Парижа праху «Орляти», сина Наполеона, — дарунок, який пропонують німці. Лаваль хоче, щоб Петен поїхав туди, і оточення підозрює в цьому пастку, щоб заманити маршала в окуповану зону. До особистої недовіри додається боротьба за владу: міністри, зокрема Пейрутон, і адмірал Дарлан наполягають на тому, щоб позбутися Лаваля.
13 грудня 1940 року Петен скликає Раду міністрів. Йому належить вирішити долю наступника: залишити Лаваля попри загальну ворожість і німецький тиск, звільнити його, ризикуючи розсердити Берлін, або спробувати стримати його, урізавши його повноваження. На кону — згуртованість режиму й майбутнє колаборації.
Петен звільнив Лаваля, навіть ціною німецького гніву: 13 грудня він наказав заарештувати й відсторонити Лаваля в майже змовницькій постановці. Реакція Німеччини була бурхливою — посол Абец приїхав до Віші вимагати пояснень і домігся звільнення Лаваля, але не його повернення до влади. ненадовго змінив його на посаді міністра закордонних справ, а в лютому 1941 року адмірал Дарлан став справжньою другою особою режиму й архітектором ще глибшої колаборації. Отже, звільнення 13 грудня не означало жодної докорінної зміни: це була палацова криза, а не зміна курсу. Лаваль, на якийсь час відсунутий, повернувся до влади в квітні 1942 року за підтримки Німеччини, щоб довести Віші до кінця колаборації.
T06-002