Велика Британія має давню традицію неприязні до призову в мирний час: його вважають несумісним зі свободами країни та зайвим для морської держави. Проте після окупації Праги в березні 1939 року та гарантій, наданих Польщі, Лондон мусить довести Франції — яка сама несе тягар континентального призову, — що й він бере на себе свою частку сухопутних зусиль.
Державний секретар з військових справ та прем'єр-міністр Чемберлен обмірковують історичний розрив із традицією: запровадити обов'язкову військову службу в мирний час. Проєкт стосується юнаків віком 20–21 року, яких закликатимуть на 6 місяців навчання в ополченні.
Рішення непросте. Частина лейбористської партії та профспілок виступає проти призову, вбачаючи в ньому посягання на свободи й небезпечний прецедент. Але бездіяльність підірвала б довіру до Британії серед союзників і залишила б сухопутні війська надто слабкими перед Вермахтом. Чи варто зробити крок до призову, покластися на добровольців, чи обмежитися розширенням територіального резерву?
Уряд запровадив обов'язкову військову службу для молодих чоловіків: Закон про військову підготовку (Military Training Act) дістав королівську санкцію 26 травня 1939 року. Уперше в мирний час Велика Британія закликала юнаків до війська — так званих «militiamen», 20- і 21-річних хлопців, покликаних на 6 місяців навчання. Захід, ухвалений попри опір частини лівих, був передусім політичним сигналом Парижу й Берліну: Лондон готовий воювати, якщо буде потрібно. Після оголошення війни його продовжили й розширили Законом про національну службу (National Service Act), який зробив призов загальним.
T00-012