26 січня 1939 року Барселона переходить до рук націоналістів Франко. Фронт у Каталонії розвалюється, і близько 450 000 біженців — військових і цивільних — відступають до французького кордону в хаосі «Ретіради». Республіка утримує лише Центрально-Південну зону навколо Мадрида та Валенсії.
Голова уряду мусить визначити лінію. Чи слід продовжувати опір у надії, що європейська війна, яку він вважає неминучою, перетворить іспанський конфлікт на фронт ширшої боротьби з фашизмом і змусить демократії втрутитися? Він сформулював 13 умов миру, але Лондон і Париж ухиляються.
Багато хто в його власному таборі вже не вірить у це. Частина військових і соціалістів, виснажених війною, хоче домовитися про капітуляцію, щоб зупинити кровопролиття й здобути гарантії від репресій. Республіканська армія знекровлена, постачання розвалилося, бойовий дух підірваний. Негрін мусить вирішити: вести опір до останнього, шукати миру за домовленістю, щоб обмежити кровопролиття, чи організувати впорядковану еміграцію республіканських кадрів? Від цього залежить доля сотень тисяч бійців.
Негрін продовжує опір, роблячи ставку на неминучу європейську війну: він обстоює опір до кінця, сподіваючись протриматися до початку загальної війни. Але його авторитет слабшає. У березні 1939 року полковник Касадо, підтриманий поміркованими соціалістами, повстає проти нього в Мадриді, щоб домовитися про мир із Франко, — переговори, що завершуються лише беззастережною капітуляцією. Мадрид падає 28 березня, а 1 квітня Франко проголошує кінець війни. Ставка Негріна на зовнішнє втручання зазнає краху: європейська війна починається на 5 місяців запізно для Республіки. Тоді на переможених обрушуються франкістські репресії. Багато республіканців вирушають у вигнання або потрапляють до французьких таборів.
T00-052