У червні 1940 року паризька родина стоїть перед дилемою сотень тисяч сімей. 10 червня поширюється звістка: фронт на Ені та Соммі не втримався, а уряд залишає Париж і їде до Тура, а потім до Бордо. Столиця розуміє, що її не боронитимуть.
Паніка охоплює місто за кілька годин. Вокзали Аустерліц і Ліонський беруть штурмом; поїзди SNCF відходять переповнені, родини тиснуться в автомобілях, навантажених матрацами, інші йдуть пішки чи їдуть на велосипедах. Страх живлять чутки, спогад про звірства 1914 року й розповіді про втечу, що котиться з півночі та з Бельгії.
Для звичайної родини рішення негайне й важке за наслідками: вирушити на південь без певного пункту призначення й без певності, що буде з харчами; залишитися вдома, ставлячи на те, що окупацію можна буде витримати; або відправити в безпечне місце лише дітей. Ніхто ще не знає, як поводитиметься окупант і скільки часу доведеться бути поза домом.
Переважна більшість одразу вирушає на південь у масі втікачів. Населення Парижа скорочується з близько 2,8 мільйона до кількох сотень тисяч менш ніж за тиждень — коли 14 червня до міста входить Вермахт, воно на три чверті порожнє. Цей рух є частиною загального ексоду 1940 року, що виганяє на дороги 8–10 мільйонів французів. Втікачі стикаються із заторами, обстрілами з літаків, голодом, втратою близьких. Більшість парижан поступово повертатимуться з серпня 1940 року, щоб знайти столицю під німецькою окупацією, позначену комендантською годиною, реквізиціями й нормуванням.
T04-014