Улітку 1940 року, коли після підписання перемир'їв Франція завмерла, адміністрація намагається оцінити розмах масової втечі — найбільшого переміщення населення в історії Західної Європи XX століття. Джерела розрізнені: префектурні реєстри, комунальні переписи, звіти залізничної компанії SNCF, донесення міст прийому (Бордо, Тулуза, По, Ліможі, Періге).
Постають 3 головні невідомі. Скільки людей покинуло домівки між травнем і червнем 1940 року? Скільки загинуло дорогою — під кулеметним вогнем з повітря, від виснаження, у нещасних випадках — і скільки дітей загубилося? Скільки повернулося додому до кінця року? Оцінка визначає, як організувати повернення, постачання й допомогу розлученим родинам.
Цифр бракує тим більше, що багатьох утікачів ніколи не реєстрували, а деякі родини восени лишаються розпорошеними. Складність підрахунку справжня, адже країна адміністративно дезорганізована. Йдеться не лише про статистику: треба виміряти національну травму, що лежить в основі пам'яті про 1940 рік.
Сучасна історіографія називає цифру 8–10 мільйонів, тобто близько п'ятої частини населення: 8–10 мільйонів людей рушили в утечу дорогами в травні–червні 1940 року — цифра, яку встановив і підтвердили та . Це найбільший рух населення в Західній Європі XX століття. Людські втрати великі, але їх важко визначити: кілька десятків тисяч загиблих (обстріли з повітря, нещасні випадки, виснаження) — їх часто оцінюють у 30 000–50 000 — і сотні тисяч дітей, тимчасово розлучених із батьками, більшість яких знайдуть. Більшість утікачів повертається додому восени 1940 року, під окупацію. Масова втеча надовго лишає слід у французькій колективній пам'яті: вона стає символом краху червня 1940 року.
T04-059