Восени 1941 року операція «Барбаросса» проломила південний фронт. Після катастрофічного оточення Києва у вересні Вермахт рветься до промислового Донбасу й загрожує Харкову — четвертому за величиною місту СРСР, великому центру машинобудування, виробництва зброї й танків. Наказ Сталіна однозначний: застосувати політику випаленої землі, щоб не залишити окупантові нічого придатного. Стратегічні заводи вже евакуюють на Урал, але часу бракує.
У середині жовтня німецький тиск посилюється, і падіння міста стає питанням лічених днів. Радянські інженерні частини отримують наказ знищити мости, залізниці, електростанції й промислові об'єкти, щоб надовго паралізувати воєнні зусилля ворога на цьому транспортному вузлі. Але обсяг і характер руйнувань у центрі міста ще треба терміново визначити, поки ворог підступає до околиць.
Над цими технічними рішеннями тяжить одна обставина: цивільне населення, сотні тисяч людей, не було евакуйоване і залишиться на місці під окупацією. Тож кожен варіант диверсії зачіпає долю мешканців не менше, ніж долю ворога. Інженер, якому доручено мінування, мусить вирішити протягом найближчих годин.
Інженер закладає міни уповільненої дії в ключових будівлях, які займе ворог: окрім звичайних промислових руйнувань, радянські інженерні війська мінують ключові будівлі, що їх займуть окупанти, радіокерованими мінами уповільненої дії системи Ф-10. Харків падає 24 жовтня 1941 року. У листопаді вибух однієї з таких мін руйнує будівлю в центрі міста, де розташовувався штаб німецького командування, і вбиває кількох офіцерів, зокрема генерала Георга Брауна, командира 68-ї піхотної дивізії. Відповідь негайна й жорстока: окупаційна влада наказує влаштувати розправи у відповідь: цивільних заручників вішають на балконах і на вулицях міста. Мінування з уповільненим підривом виявляється військово ефективним проти ворожого командного складу, але викликає смертоносні репресії проти населення, що залишилося на місці й тепер підпало під терор окупантів.
T09-040