Ледве встигнувши закріпитися, окупант наказує населенню здати всю зброю: мисливські рушниці, службову зброю, боєприпаси. Зберігання зброї стає тяжким злочином, за який загрожує навіть смертна кара. Для багатьох ветеранів чи просто патріотично налаштованих громадян сама думка про цілковите роззброєння країни на користь ворога нестерпна.
Для вас, ветерана, дилема постає рано — це один із найперших можливих жестів відмови. Здати зброю, як вимагають, з обережності й щоб захистити родину. Сховати її (закопати, замурувати) в надії на майбутнє пробудження чи на опір, якого ще не існує. Або здати лише частину, сховавши решту про всяк випадок.
Влітку 1940 року організованого опору ще немає, і сховати зброю — радше символічний жест чи інтуїція. Але цей індивідуальний вибір, помножений на тисячі, згодом стане матеріальним і моральним резервом для підпільних мереж. Ризик же — негайний і смертельний у разі обшуку.
Більшість з обережності й під загрозою суворих покарань здає зброю. Але меншість відмовляється: рушниці й набої закопують, замуровують, ховають — індивідуальні жести відмови, без організації, які згодом стануть однією з матеріальних основ бельгійського Опору. За зберігання зброї загрожують дуже суворі покарання. Ці ранні сховки, ще поодинокі влітку 1940 року, свідчать про дух непокори, якому знадобляться місяці, щоб оформитися в мережі. Вони нагадують, що для багатьох опір бере початок із малих підпільних і ризикованих вчинків, задовго до будь-якої організації.
T04-103