Осінь 1939 року. Війна в Китаї затягується, Європа щойно спалахнула, а ціни в Токіо злітають. Військові витрати роздувають грошову масу, тоді як імпорт сировини дедалі скорочується. Єна щомісяця купує трохи менше.
Кабінет , сформований наприкінці серпня, має закон про загальну мобілізацію (1938), що дозволяє йому встановлювати ціни, зарплати й орендну плату імператорським указом. Але як діяти? Заморозити весь механізм цін одним махом чи терпляче вибудовувати сітку офіційних цін сектор за сектором?
Кожен варіант має свою ціну: різкість загального заморожування загрожує задушити виробників і ринок; повільність вибіркового регулювання дає інфляції ще місяцями зростати.
Кабінет Абе обирає загальне заморожування. Імператорський указ № 703, «розпорядження про контроль над цінами» (Какаку-то сейрей), виданий 18 жовтня 1939 року та запроваджений 20 жовтня на підставі статті 19 закону про загальну мобілізацію, фіксує всі ціни, зарплати, орендну плату, вартість перевезення, зберігання й страхування на рівні 18 вересня 1939 року — звідси його прізвисько «указ про зупинку 9-18» (9.18 stop order). Будь-яке підвищення понад цю межу заборонене. Захід не стримує інфляцію надовго: він живить масовий чорний ринок і посилює дефіцит — аж до заміни розпорядженням про контроль над цінами 1946 року.
T01-107