Вторгнення в СРСР докорінно змінює розклад сил для Японії: чи «йти на північ» проти ослаблених радянських військ, чи «іти на південь», до багатств Південно-Східної Азії (нафта Нідерландської Ост-Індії, каучук, олово)? У липні 1941 року в Токіо збираються імперські конференції, щоб визначити цей доленосний напрямок, а над рішенням висить загроза зіткнення із західними державами.
Французький Індокитай, що з 1940 року перебуває під японською опікою, — головна ставка: окупація його південної частини дала б Японії авіаційні та військово-морські бази (Сайгон, Камрань), ідеально розташовані, щоб загрожувати британській Малайї, Сінгапуру й Нідерландській Ост-Індії. Безсилому Віші навряд чи вистачило б сил цьому опиратися.
Японський уряд має зважити ризик: окупувати Південний Індокитай, змирившись з імовірним розривом із Вашингтоном і Лондоном; обмежитися Північчю, яку вже контролює, щоб не провокувати Сполучені Штати; або призупинити експансію. У Токіо знають, що такий крок перетне американську «червону лінію», але мусять зробити ставку на те, як відреагує , — аж до можливого повного ембарго, яке задушило б японську військову економіку.
Японія вирішує окупувати Південний Індокитай, щоб підготувати експансію на південь. Наприкінці липня 1941 року її війська займають південь Індокитаю з вимушеної «згоди» Віші. Реакція США блискавична й набагато жорсткіша, ніж очікували: уже 26 липня заморожує японські активи в Сполучених Штатах, за ним — британці та нідерландці, що фактично призводить до нафтового ембарго. Американська нафта покриває майже чотири п'ятих потреб Японії, і відтепер кран — у руках Вашингтона. Позбавлена основної частини нафтового імпорту, Японія опиняється перед фатальним вибором: поступитися американським вимогам (вивести війська з Китаю) або силою здобути ресурси півдня. Так запускається механізм, що веде прямо до Перл-Гарбора в грудні 1941 року. Окупація Південного Індокитаю — точка неповернення на шляху до війни на Тихому океані.
T08-019