Капітан 1-го рангу ходить причалами Перл-Гарбора в їдкому запаху мазуту й мулу. Перед ним лінкори «Battle Line» частково лежать під водою: перекинувся, розпоротий, і осіли на своїх якірних стоянках. Атака 7 грудня перетворила серце Тихоокеанського флоту на цвинтар перекрученого металу, перемішаного з боєприпасами, пальним і тілами, які водолази досі дістають десятками.
Воллін знає, що американські верфі й без того працюють понад свої можливості, що японські підводні човни кружляють біля входу в гавань і що кожен тиждень на рахунку. Питання, яке перед ним постає, не лише технічне: розпочати повне піднімання кораблів — водолази, велетенські помпи, закладання пробоїн і повернення на плав серед мулу, — що на місяці прикує до роботи сотні людей, чи обмежитися тим, щоб дістати сталь, гармати й придатне обладнання, залишивши надто пошкоджені корпуси.
Є й третій шлях: проігнорувати уламки й спрямувати всі ресурси на розширення споруд та озброєння нових кораблів, що сходять зі стапелів східного узбережжя. Воллін має попередні рапорти своїх водолазів: кілька корпусів у мулі конструктивно цілі. Але кожен день, коли кораблі не на плаву, — це на одну бойову одиницю менше, щоб зупинити японський наступ.
Воллін очолює винятково масштабну рятувальну операцію, що триває понад 2 роки: водолази працюють у темряві на глибині 10 метрів, відкачують мільйони літрів замазученої води, герметично закладають пробоїни, поступово повертають кораблі на плав серед мулу й уламків. З 8 лінкорів, уражених 7 грудня, 6 відремонтовано й повернено до строю. Кілька з них беруть участь у відвоюванні Тихого океану, зокрема , Tennessee і Maryland у бою в протоці Суригао в жовтні 1944 року — останньому великому бою лінкорів в історії. Операцію вважають одним із найбільших досягнень військово-морської інженерії війни.
T10-049