Через 2 місяці після Перл-Гарбора ВМС США зализують рани, а з авіаносцями поводяться як з незамінними реліквіями, якими жоден адмірал не наважується ризикувати. Проте адмірал Честер ламає це табу: він доручає віцеадміралові Вільяму Голсі вдарити по японських базах на Маршаллових островах і островах Гілберта, серед погано закартографованих вод, за тисячі кілометрів від будь-якого підкріплення. Наказ нечіткий в одному вирішальному пункті: на яку відстань від атолів Голсі має наблизитися?
Планувальники флоту давно сперечалися про вразливість авіаносців перед наземною авіацією. Кинутися якнайближче до атолів, щоб завдати зухвалого повітряного й морського удару, наразило б на японські бомбардувальники з Кваджалейна й Вотьє, з ризиком катастрофічної втрати. Обмежитися обережним рейдом на велику відстань, поза досяжністю відповіді, зберегло б корабель, але завдало б мізерних руйнувань й розчарувало б Вашингтон. Повністю відмовитися, обмеживши авіаносці обороною Гаваїв, відповідало б найобережнішим голосам, але залишило б Японії свободу зміцнювати свою імперію без жодного тиску.
Голсі має репутацію бійця, що не чекає. Його штаб розраховує вікна для атаки, льотчики нетерплячі, а чекає результатів. У ніч перед рейдом уже на позиції: наближається момент істини для флоту, що ще шукає свою військову доктрину.
1 лютого 1942 року Голсі підходить якнайближче до атолів , Вотьє й Малоелап і піднімає в повітря свої літаки. Матеріальні збитки скромні — кілька пошкоджених кораблів, частково зруйновані споруди, — але зухвалий удар окрилює пошарпаний флот. Американські льотчики проводять свій перший наступальний бій, Голсі здобуває славу агресивного бійця, а рейд започатковує доктрину швидких авіаносних ударів (hit-and-run), яка за 3 місяці приведе до битви в Кораловому морі, а потім до Мідвея.
T10-056