Після капітуляції армії та від'їзду уряду до Франції, а потім до Лондона Бельгія лишається без виконавчої влади на місці. Лишаються генеральні секретарі — високі посадовці, які керують апаратом кожного міністерства. Німецький окупант, що встановлює військову адміністрацію під командуванням генерала фон Фалькенгаузена, дуже зацікавлений спертися на них, щоб країна функціонувала.
Закон від 10 травня 1940 року передбачив саме такий випадок: за відсутності уряду генеральні секретарі можуть здійснювати повноваження, потрібні для безперервності держави. Але питання лишається важким: далі керувати означає служити населенню, але водночас і співпрацювати з окупантом, а ця співпраця може скотитися до виконання несправедливих заходів.
Генеральні секретарі мусять вирішити. Залишитися на посадах, щоб підтримувати державні служби, постачання, порядок — ризикуючи виконувати німецькі накази. Піти у відставку на знак відмови від будь-якої співпраці, залишивши адміністрацію в руках окупанта чи колаборантів. Або залишитися, чітко окресливши межі того, що вони погодяться виконувати. Тут ідеться про доктрину «меншого зла».
Генеральні секретарі здебільшого обирають залишитися на посадах, щоб забезпечити безперервність адміністрації, посилаючись на безперервність держави й захист населення — доктрину «меншого зла». Перебування на посадах дає змогу зберегти найнеобхідніші служби, але змушує їх виконувати рішення окупанта, а межа між адміністрацією та колабораціонізмом ставатиме дедалі розмитішою, у міру того як німецькі вимоги посилюватимуться (примусова праця, антиєврейські заходи). «Комітет генеральних секретарів» стане центральною й суперечливою інституцією окупації, діяльність якого запекло обговорюватимуть після Визволення.
T04-095