На початку вересня 1941 року маршал керує арміями, які майже стерли здобутки Зимової війни. Від червня фінські дивізії просунулися швидко: Карельський перешийок відвойовано, Ладозьке озеро обійдено, а передові колони виходять до Свірі — річки, що сполучає Онезьке й Ладозьке озера, — далеко за колишній фінський кордон.
Зі штабу групи армій «Північ» надходить наполегливий запит: Маннергейма просять продовжити просування на південь, щоб оточити Ленінград з північного сходу, поки німці замикають лещата із заходу. На папері маневр має сенс. У політичному плані він ускладнює все. Фінський парламент і президент Рюті подали цю війну як оборонне повернення втраченого. Наступ на Ленінград перетворив би Фінляндію на співагресора в очах Лондона й Вашингтона, які вже висунули негласні ультиматуми.
Маннергейм може наказати наступати на Ленінград, щоб догодити Берліну й завершити оточення; утримувати нинішні лінії на Свірі, посилаючись на виснаження військ і розтягнуті лінії постачання; або скромно просунутися вперед, щоб ліквідувати останні радянські плацдарми на річці, не йдучи далі.
Маннергейм зупиняється на Свірі. Німцям обґрунтовують рішення військовими аргументами: війська виснажені, лінії постачання розтягнуті, зима наближається. Проте політичний розрахунок не менш вирішальний. Фінляндія зберігає фікцію війни за повернення втраченого, а не за завоювання. Велика Британія оголошує війну Фінляндії в грудні 1941 року; відносини зі США лишаються керованими. Лінія на Свірі тримається 3 роки, до радянського наступу в червні 1944 року. Маннергейм, який у 1944 році стає президентом, у вересні веде переговори про сепаратний мир — результат, який почасти уможливило рішення не йти до Ленінграда.
T09-073