У середині серпня 1941 року втратила мільйони людей — убитими, пораненими чи полоненими в оточеннях під час операції «Барбаросса». Здаються навіть генерали; німецька пропаганда демонструє полонених високого рангу, зокрема, і цей випадок набуває гучного розголосу, Якова Джугашвілі, рідного сина Сталіна, захопленого в липні. Німецькі листівки, скинуті на радянські позиції, вихваляють добре поводження з полоненими, щоб прискорити здачі.
На думку радянського диктатора, ці величезні втрати й масові здачі в полон загрожують самій згуртованості фронту. Доктрина та сталінський терор не терплять ні відступу, ні капітуляції, а криза вимагає вирішити, наскільки жорстоко карати.
Сталін і Ставка мають визначити міру покарання: обмежитися звичними військовими санкціями для дезертирів; видати нещадний наказ, що прирівнює кожного полоненого до зрадника й карає навіть його рідних; або зробити ставку на заохочення та патріотичну пропаганду замість терору. Вибір визначає ставлення радянської держави до власних солдатів.
Сталін видає наказ, що прирівнює кожного полоненого до зрадника й карає його близьких. На його думку, ситуація вимагає відповіді небаченої суворості, яка має вдарити не лише по тих, хто тікає, а й по їхніх сім'ях. Наказ № 270 від 16 серпня 1941 року оголошує «зрадниками батьківщини» командирів і комісарів, що здаються в полон, велить розстрілювати їх на місці та передбачає арешт сімей полонених офіцерів і позбавлення допомоги сімей полонених рядових. Разом із загороджувальними загонами (які стріляють по тих, хто тікає) та скорими судами він запроваджує терор, покликаний унеможливити будь-яку здачу. Захід посилює радянський опір — здатися стає небезпечніше, ніж воювати, — але ціною додаткових страждань для полонених і їхніх сімей, які стають подвійними жертвами: ворога й власної держави. Наказ № 270 ілюструє жорстокість сталінської системи на війні, як дзеркальне відображення злочинів окупанта.
T08-023