Із XVIII століття велика громада німців Поволжя — нащадків колоністів, запрошених Катериною II, — живе в автономній республіці на берегах річки, в самому серці СРСР. Вони вже багато поколінь є громадянами країни й не мають жодних зв'язків із Рейхом. Але німецьке вторгнення, у сталінській логіці колективної підозри, породжує страх перед «п'ятою колоною».
У міру просування Вермахту Сталін і керівник НКВС вважають населення німецького походження ризиком за визначенням — без жодного доказу нелояльності. Радянський репресивний апарат, що давно набув досвіду розправ із «підозрілими елементами», здатен діяти у великому масштабі.
Радянська влада має вирішити їхню долю: залишити на місці під простим наглядом; вислати лише осіб, визнаних підозрілими; або вдарити по всій громаді за етнічною ознакою. Рішення, ухвалене в масштабі поліційної держави, може зачепити сотні тисяч людей лише через їхнє походження.
Сталін наказує масово депортувати всю громаду за етнічною ознакою: радянська репресивна машина, відточена на примусових переселеннях народів, запускається. Указ від 28 серпня 1941 року велить ліквідувати автономну республіку й депортувати всіх німців Поволжя — близько 400 000 осіб із приблизно мільйона етнічних німців у СРСР загалом — до Сибіру й Казахстану, у жорстоких умовах і з високою смертністю. Багатьох чоловіків згодом перекинуть до «трудової армії» (трудармії) — форми примусової праці. Ця превентивна депортація, заснована лише на етнічній належності, відкриває низку переселень цілих народів, здійснених за наказом Сталіна під час війни (чеченці, кримські татари, калмики та інші). Німців Поволжя реабілітують дуже пізно, і свою республіку вони так ніколи й не повернуть. Цей епізод нагадує, що війна на Сході була також ареною радянських масових злочинів проти власного населення СРСР.
T08-026