46-річний , король Румунії, бачить, як розпадається його королівство, відколи наприкінці червня 1940 року він без бою віддав СРСР Бессарабію й Північну Буковину. Ця втрата розбудила претензії сусідів: Угорщина вимагає Трансильванію, де живуть не лише угорці, а й румуни, — Будапешт утратив її за Тріанонським договором 1920 року; Болгарія хоче Південну Добруджу.
Угорщина й Румунія стягують війська; регіональна війна стає цілком реальною. Нацистська Німеччина, яка залежить від нафти Плоєшті та румунського зерна, не може миритися з конфліктом, що перервав би її постачання. Тож Берлін і Рим нав'язують «арбітраж». 30 серпня 1940 року в палаці Бельведер у Відні міністри закордонних справ і викликають румунську делегацію. Кордон, який вони пропонують, не підлягає обговоренню: він відриває від Румунії величезну частину півночі Трансильванії на користь Угорщини.
Румунія не має жодних гарантій від Заходу; відмовитися означає наразитися на напад Угорщини й утратити німецький захист своїх нафтових свердловин. Коронна рада має ухвалити рішення посеред ночі.
Делегація підписує арбітраж і віддає Північну Трансильванію Угорщині: міністр ставить підпис, а Коронна рада, що збирається в ніч з 30 на 31 серпня, невеликою більшістю голосів ратифікує арбітраж. Румунія віддає Угорщині Північну Трансильванію — 43 492 км² і майже 2,7 мільйона жителів, серед яких значна румунська меншина. Кажуть, що Маноїлеску знепритомнів перед картою. Це відтинання, після втрати Бессарабії та Північної Буковини в червні, руйнує те, що лишалося від влади Кароля II, а передачу Південної Добруджі Болгарії, переговори про яку вже тривають, буде підписано 7 вересня. 6 вересня 1940 року король зрікається престолу й тікає; генерал приходить до влади разом із Залізною гвардією. Північна Трансильванія залишатиметься угорською до 1944 року; цей кордон буде скасовано Паризькими мирними договорами 1947 року, які повернуть її Румунії. «Арбітраж» і досі лишається болючою раною пам'яті між Бухарестом і Будапештом.
T04-077